Олександр Осташов у складі Шахтаря 90-х (нижній ряд, крайній праворуч) / Фото з архіву
30 грудня, 14:10 Любомир Кузьмяк Журналіст
Історія Олександра Осташова доводить – змінюватися ніколи не пізно. До 22 років він грав у захисті та провів кілька сезонів на професійному рівні в ролі оборонця. А наприкінці кар’єри увійшов до когорти найкращих бомбардирів в історії Першої ліги. Звичайно, вже у ролі форварда.
У житті Осташова знайшлося місце й для драми. Нападник травмувався у півфіналі Кубка України та пропустив вирішальний матч турніру, котрий його Шахтар виграв. Тож замість гри на Олімпійському Олександру довелося вболівати поруч із телевізором.
Адаптація футболіста у світі торгівлі, смертельний вибух на стадіоні, гол Базелю і часті зміни тренерів, що спричиняли турбулентність – в інтерв’ю Олександра Осташова для Футбол 24.
«Цитатами Лемешка говорили не лише футболісти, а й прості харків’яни»
– Завжди роздумував над тим, чим займатимуся, коли закінчу з футболом, – каже Осташов. – Я не бачив у собі навичок для роботи тренером чи футбольним функціонером. Футбол – це вузькоспеціалізований напрямок у житті, тож я хотів повернутися до більш звичного ритму. Почав шукати можливі професії та знайшов себе у торгівлі.
рекламавідео дня
– З чого ви починали?
– З роботи торговим представником у компанії Roshen. Друг запропонував у моїх рідних Черкасах спробувати себе з нуля. Невдовзі я став супервайзером, потім територіальним менеджером у Черкаській області. Потім почав працювати в «АВК», тоді – у компанії «Клуб сиру». Пізніше опанував фах категорійного менеджера. Словом, у торгівлі я змінив багато напрямів і тепер сміливо можу назвати себе професіоналом.
– На вершині турнірної таблиці УПЛ дві близькі вам команди. За одну ви грали, інша представляє ваше рідне місто. Цікавитеся футболом?
реклама
– Футбол був, є і буде моєю пристрастю. Стежу не так уважно, як раніше, але все одно я в курсі усього, що відбувається. За кого вболіваю? Шахтар залишився у моєму серці, тому підтримую цю команду.
реклама
– Ви закінчили кар’єру в 34 роки, коли провели незначний період у Зірці. Готувалися до прощання з футболом заздалегідь?
– Я грав у ті часи, коли вік 27-28 років вважався передпенсійним. «З тебе пісок сиплеться. Давай, закінчуй», – казали тоді у Кіровограді. Тому я задоволений, що пограв так довго.
– Хто вас затягнув на футбол?
– Перший тренер Валентин Вернигора. Це справжній фанат футболу, який відвідував черкаські школи та переконував дітей записуватися у секцію школи «Дніпро-80». Валентин Васильович був для нас тренером, вчителем і навіть татом. Дуже радий тепер зустрічатися з ним у Черкасах. Дай, Боже, йому здоров’я.
реклама
– Хто з учнів Вернигори досягнув найбільших висот?
реклама
– Ян Школьников сильно грав у Металісті, а Сергій Євглевський – у Карпатах. На професійному рівні виступав також Богдан Шарапа.
– Ви, як і Школьников, розпочинали у Металісті.
– До Харківського спортінтернату запросили Школьникова, Шарапу, Олега Тополенка, Едика Ускова, а потім – і мене. Я не поїхав, оскільки мене мама не відпустила – тоді ми мешкали вдвох. Проте у другий набір я все-таки потрапив. У спортінтернаті підібралася чудова команда під керівництвом Семена Гейєра, Олександра Довбія і Сергія Сухарєва, яка 1987-го перемогла на турнірі «Переправа» серед спортивних інтернатів СРСР. То була непересічна подія для Харкова. Пригадую, коли повернулися потягом додому, на пероні нас зустрічав оркестр.
реклама
– З інтернату вас запросили в дубль Металіста. Основу харків’ян очолював Євген Лемешко. Мали змогу потренуватися під його керівництвом?
реклама
– Так, мені пощастило. Дубль їздив на збори в Крим з першою командою. Також ми разом літали на офіційні матчі. Євген Пилипович залишив неймовірні спогади, це дійсно легенда. Дивився на нього великими круглими очима. Лемешко любив і вмів жартувати. Його вислови ставали афоризмами і ходили у народі. Цитатами Лемешка говорили не лише футбольні люди, а й прості харків’яни.
до речі
«Приїхав до мене майор НКВС, арештував і забрав у «Динамо». Безсмертні цитати Євгена Лемешкавідео дняреклама
– Як щодо тренувань з ветеранами на кшталт Буряка чи Сивухи?
– Пишаюся, що застав їх у команді. Величезне враження на мене справив Леонід Буряк. Відчувався його інтелект на футбольному полі: як він читає гру, яка у нього техніка… Тренуватися поруч із такими людьми – насолода. Щодо Юрія Сивухи, то він завжди мене підтримував. Під час вечері садив поруч із собою і намагався дати мені додаткову порцію. Я ж був молодим худорлявим юнаком.
рекламареклама
«Жилін робив вирізки з газет, обговорював політику з футболістами»
– Після Харкова ви повернулися у Черкаси і попрацювали там з Віктором Жиліним та Семеном Осиновським. Які враження залишилися?
– Віктор Степанович глобально вплинув на мою кар’єру. Я починав грати у захисті, але Жилін перевів мене в атаку. Так із позиції останнього захисника я перемістився на позицію нападника. Передував цьому курйоз. У двох матчах поспіль я зустрічав нападника, блокував його удар, утім м’яч рикошетив від мене і дезорієнтовував воротаря. Обидва матчі ми програли, тому Жилін це сприйняв, як знак – щось треба міняти.
реклама
– Ви не пручалися цьому?
– З перших поєдинків на новій позиції я виправдав довіру. Хлопці, звичайно, жартували, але я відчув, що команда вірить у мене. Партнери почали на мене грати, а я взявся одразу забивати. Жилін та Осиновський суттєво відрізнялися. Якщо другий вважався молодим тренером і мав сучасні погляди, то Віктор Степанович був типовим представником старої формації.
реклама
Олександр Осташов / Фото Любомира Кузьмяка
– Деякі підопічні згадували, як Жилін полюбляв ганяти команду десятикілометровими кросами.
– То була людина іншої епохи. Зараз у це важко повірити, але тоді Віктор Степанович збирав команду щоранку в актовому залі та проводив політінформацію. Молодь, напевно, й не знає, що це таке. Людина робила вирізки з газет, обговорювала політичні новини з футболістами. Хтось дрімав, хтось літав у хмарах, однак загалом це було пізнавально.
рекламареклама
– У сезоні 1993/94 лише двоє гравців випередили вас у перегонах бомбардирів Першої ліги. Знайшли свою гру?
– Пощастило, що своє амплуа я змінив саме в черкаському Дніпрі. У нас був фантастичний колектив – я таких ніде не зустрічав. У футболі я зрозумів, що команда вирішує все. Вона розкриває футболістів. Так трапилося в моєму випадку. Партнери створювали моменти і допомагали знайти свою гру. Та й за полем то були чудові люди. Взяти до прикладу Олександра Рябоконя чи Олександра Кирилюка, які у грі були надійними, і в побуті залишалися такими ж людьми.
– Два зі своїх вісімнадцяти голів ви забили у ворота Динамо-2. У тому поєдинку м’ячем у відповідь відзначився Андрій Шевченко.
– Протистояння з другою командою Динамо – особливі. Динамо-2 постійно підсилювалося гравцями основи. На фоні цих суперників ти міг перевірити свій рівень. Особливо цікаво було спробувати себе проти захисників киян.
реклама
«Сидів на трибунах – якраз навпроти епіцентру вибуху»
– Молодий і забивний форвард у Першій лізі – хороша опція для підсилення клубу з еліти. Ви пам’ятаєте, як вами зацікавився Шахтар?
– Першими на мене вийшли з Динамо. Керівництву Дніпра запропонували відпустити мене на збори з киянами. Та я послухався Осиновського: «Сашко, наберися ще трохи досвіду. Якщо буде конкретна пропозиція підписати контракт, треба погоджуватися. А поки зачекай». Я погодився і дочекався предметного інтересу від Шахтаря. Я відчув цілковиту зацікавленість від тренера Салькова і керівництва клубу.
– Яким вам запам’ятався Ахать Брагін, тодішній президент Шахтаря?
– Після підписання контракту, ввечері у готелі «Люкс» президент черкаського Дніпра, а також Брагін з Ахметовим мали спільну вечерю. На захід запросили й мене. Рівень Шахтаря відчувався навіть тоді, на початку 90-х. Фундамент європейського клубу лише закладався, а керівництво клубу поводилося максимально коректно та ввічливо. Після таких зустрічей ти усвідомлюєш, що потрібен команді.
– Ви були на матчі проти Таврії, коли Брагіна підірвали на стадіоні?
– Сидів на трибунах – якраз навпроти епіцентру вибуху. Це було гучно і це було лячно. Я відчув сильний вибух, потім здійнявся пил. Коли ми побачили, що люди з тієї трибуни стрімголов біжать донизу, зрозуміли, що трапилася якась надзвичайна подія. Ми зібралися у роздягальні, де й нам повідомили про загибель президента.
до речі
«Сафіуллін тримав годинник Брагіна. Ми зрозуміли – сталося щось страшне». Геннадій Орбу – про вбивство президента Шахтаря, конкуренцію з Динамо і перемогу над Спартаком
– Кістяк того Шахтаря складали місцеві хлопці. Як ви адаптувалися у колективі?
– Було дуже складно. Насамперед тому, що я переїхав у Донецьк якраз після того, як відбулися зимові збори. Тому звикав до всього вже у ході сезону. Колектив дійсно був специфічним, я не став своїм у команді. І це нормально. Зрозуміло, що футболісти однієї з найкращих команд України сприймали невідомого гравця з Першої ліги зверхньо. Я помічав це. Потренувався і поїхав додому – ось і все спілкування.
– Разом із Шахтарем ви здобули Кубок України. Вже у дебютному поєдинку відзначилися голом у ворота тернопільської Ниви. Як це було?
– Шахтар – кубкова команда. Це читалося у колективі. Та й саме місто було особливим. Я приїхав у Донецьк із центру України і побачив цей менталітет. З часом я перейняв ці риси: впертість, боротьба до кінця, наполегливість… Кубок у Шахтарі тоді більше цінували, ніж чемпіонат. Забити гол у чвертьфіналі – почесно. Ігор Столовицький навісив з лівого флангу, а я забив через п’ять хвилин після виходу на поле.
Шахтар середини 90-х / Фото з архіву
– У півфіналі проти Чорноморця ви теж зіграли, але тільки 17 хвилин. Чому тренери провели зворотну заміну?
– Травма. Я розірвав меніск, довелося робити операцію у Києві. У той час повернення на поле після такої травми не було швидким, тож я пропустив фінал.
– Де ви його дивилися?
– У Черкасах по телевізорі. Я був упевнений на 200 відсотків, що Шахтар переможе. Надсилав хлопцям позитивні думки на відстані. То була затяжна серія пенальті з 14-ма ударами, у кінцівці якої Сашко Коваль свій удар реалізував, а Борис Фінкель з Дніпра схибив. Радості не було меж.
«На великій дошці Штелін розвішував схеми: хто куди рухається, як біжить»
– Наступного року ви зіграли проти Дніпра у чемпіонаті та відзначилися голом.
– До цього Шахтар програв усі п’ять матчів Дніпру на виїзді, тож нічия 2:2 сприймалася позитивно. Спочатку я заробив пенальті, а потім замкнув подачу справа від Гени Орбу. У Дніпрі традиційно було важко грати.
– Через три місяці ви дебютували за Шахтар у Кубку Інтертото і забили гол Базелю.
– У той час ми рідко їздили за кордон, тому Швейцарія вразила мене. Насамперед своєю чистотою і спокоєм людей, яких ми зустрічали у місті. Поєдинок теж сподобався – ми зіграли 2:2, хоча могли й виграти. Я навіть міг вдруге забивати, але воротар зіграв надійно.
– Ви не закріпилися у Шахтарі, насамперед, через згадану травму?
– Так трапилося, що у Донецьку я пережив зміну трьох тренерів. Очевидно, що перший тренер – Сальков – запрошував мене, потім Рудаков продовжував довіряти, проте Яремченко одразу дав зрозуміти, що не розраховує на мене. Футболіст залежний від віри головного тренера.
– Із Шахтаря ви їздили у кілька оренд. Найкращий період припав на Алчевськ?
– Анатолій Волобуєв створив прекрасний колектив однодумців. Ось там я влився у команду з перших ігор. У Сталі частенько виникали фінансові проблеми, однак тренер знаходив моменти, які перекривали нестачу фінансування. Відзначу й уболівальників – це шалена підтримка. Тому, попри проблеми у клубі, я почувався щасливим в Алчевську.
до речі
«Якщо завод в Алчевську починав диміти, гості не мали шансів»: як забити 100 голів у Першій лізі і «підсидіти» Гвардіолу
– У сезоні 1997/98 вам вдалося забити 14 голів у 19 поєдинках. Якби посеред сезону вас не покликали у вищоліговий Металург, то ви б стали найкращим бомбардиром Першої ліги?
– Гадаю, що так. У мене було чудове взаєморозуміння з півзахисниками, я знав, куди бігти і якою буде передача на мене. Найсильніший з-поміж партнерів – Вадим Плотніков, який і віддавав, і забивав. Це мізки та стержень тієї Сталі. Я поїхав у Запоріжжя на запрошення Олександра Томаха, але, як і в Шахтарі, тренер невдовзі змінився.
В алчевській Сталі / Фото з архіву
– Так ви почали працювати з Олександром Штеліним, цікавим фахівцем, який тренував у Бельгії, однак сприймався доволі неоднозначно підопічними. Що ви скажете?
– Хто з нас без недоліків? Штелін тонко розбирався у схемах і тактиці. Перед грою ми збиралися в актовій залі. Коли заходили, то на великій дошці Штелін вже розвішав безліч схем: хто куди рухається, як біжить… Проте я знову потрапив у ситуацію з тренерськими перестановками і застав аж трьох наставників. Томах запрошував, зі Штеліним довелося працювати, а потім на зміну прийшов Мирон Маркевич. У нього своє бачення, свій пул гравців. Це сильний фахівець, але я не входив у його плани.
«До Динамо готувалися в Угорщині – потрапили під коток»
– Який футболіст найбільше вам запам’ятався з того Металурга?
– Андрій Демченко. Людину недарма в Аякс запрошували. У побуті простий, на полі підказує, ніякої зверхності. А техніка яка! Відзначу й Валика Полтавця – дуже сильний виконавець.
– За Металург ви забили у ворота і Шахтаря, і Динамо.
– Ми програли обидві зустрічі, тож я сильно не святкував. Нападник має забивати, це моя робота. Динамо ми поступилися 2:6 і цій грі передувала незвична історія. То був останній матч 1998 року. Через виступи киян у єврокубках матч перенесли, тож у нас виникла пауза довжиною у місяць. Передостанню гру зіграли у жовтні, а з Динамо мали грати на початку грудня. Щоб форму не втратити, керівництво організувало нам збір в Угорщині.
– Непогано.
– Дозволили навіть брати свої сім’ї. Звичайно, що ми готувалися трохи в послабленому режимі, оскільки розуміли, що таке Динамо. Тим більше, у той час – півфіналіст Ліги чемпіонів, на ходу. Ми приїхали з Угорщини, де температура 10-15 градусів за Цельсієм, і вийшли на морозне поле з льодом у Києві. Потрапили під коток Динамо.
– Коли ви виходили на заміну за 20 хвилин до кінця матчу, Металург горів 0:6.
– Спочатку Полтавець забив із пенальті, а потім я пробив Шовковського. Хлопці ще жартували: «Осташов, ти переміг Динамо 2:0».
– Ви закінчували кар’єру в Хабаровську, де за місцеву команду виступав ледь не десяток українців.
– Я цю сторінку закреслив і навіть згадувати не хочу. 2014-го я припинив спілкування з усіма представниками тієї країни. У Москві мешкає рідна сестра моєї дружини. Прикро, та ми не можемо достукатися. Люди приїжджали сюди щороку, бачили все на власні очі, але називають тепер нас фашистами.
– Коли ви дивитеся на свій шлях у футболі, то почуваєтеся щасливим?
– Безперечно. Я ніколи не рахував свої голи. Для мене важливіше було навіть передачу віддати. Наведу один приклад. У складі запорізького Металурга ми грали проти Динамо. В одному з епізодів я пішов пресингувати Владислава Ващука, забрав у нього м’яч і вийшов віч-на-віч з Шовковським. Коли Олександр почав зближуватися, я підрізав м’яч – поперечка! На щастя, Полтавець опинився майже на лінії і добив м’яч у сітку. До чого це я? Правильні дії у певному моменті мене більше тішили, ніж голи. Тому це той епізод, яким я особливо пишаюся. І, як бачите, це не гол.
Талановитіший за Шевченка, дружба з нападником Барси і вісім шурупів у коліні – історія українського «Голо» з Альбасете
Коментувати